«Тарас Шевченко» — перший український байопік, масштабна двосерійна німа стрічка режисера Петра Чардиніна, створена на 1-й кінофабриці ВУФКУ в Одесі у 1925–1926 роках. Фільм став одним з найамбітніших кінопроєктів свого часу, об’єднавши відомих істориків, художників, театральних діячів та провідних акторів української сцени. У цій статті на iodessit.com розповідаємо про історію створення першої екранізації життя Тараса Шевченка, рекордний бюджет картини, масштаб і географію зйомок, акторський склад, роль Одеської кінофабрики у розвитку українського кіно та тріумфальний успіх стрічки в Україні й за кордоном.
Технічна революція ВУФКУ: Одеса як величезна новаторська кінодекорація
У 1920-х роках Одеська кінофабрика перетворилася на один з найважливіших майданчиків розвитку українського кінематографа. Робота над масштабними фільмами вимагала не лише талановитих режисерів і акторів, а й нових технічних можливостей. Саме тому студія поступово модернізувала виробничу базу, перетворюючись на справжню кінематографічну лабораторію.
Для роботи зі світлом на території фабрики зводили нові павільйони з великими скляними дахами. Одночасно вдосконалювалися кінолабораторії, де проявляли та обробляли плівку, а також здійснювали монтаж відзнятого матеріалу. Технічне оновлення давало кінематографістам більше свободи у роботі з кадром і дозволяло реалізовувати складніші творчі задуми.
Але експерименти відбувалися не лише всередині павільйонів. Сама Одеса стала величезною кінодекорацією. Море, порт, вулиці, двори та міська архітектура відкривали режисерам можливість знімати в реальному середовищі, використовуючи особливий ритм і простір міста.
Це помітно відрізняло нове кіно від дореволюційної традиції, де камера часто залишалася статичною, а побудова кадру нагадувала театральну сцену. Оператори ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) дедалі активніше працювали з рухом камери, незвичними ракурсами та зміною точки знімання. Кадр переставав бути просто зафіксованою сценою — він ставав частиною дії.
Саме поєднання технічного оновлення, експериментів з кіномовою та унікального міського простору допомогло Одеській кінофабриці стати одним з осередків новаторського кіно 1920-х років. Тут не просто створювали фільми — шукали нові способи розповідати історії за допомогою руху, світла, монтажу та самого кінематографічного простору.
Рекордний бюджет та науковий підхід: 288 тисяч карбованців на відтворення епохи
Робота над фільмом «Тарас Шевченко» стала для ВУФКУ проєктом виняткового масштабу. На його створення виділили 288 тисяч карбованців — рекордний на той час бюджет, який зробив стрічку найдорожчою постановкою за всю історію ВУФКУ. Для порівняння, кошторис фільму був приблизно в десять разів більшим за бюджет знаменитої документальної роботи Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом».
Масштаб задуму визначався не лише фінансуванням. Автори прагнули максимально точно відтворити епоху, у якій жив Тарас Шевченко, тому до підготовки картини залучили фахівців Української академії наук. Це стало важливим прецедентом для українського кіно: над художнім фільмом працювали спеціалісти з історії, етнографії та літературознавства.
Головним науковим консультантом став Сергій Єфремов — професор, літературознавець та колишній член уряду УНР. Його завданням було допомогти творцям стрічки вибудувати історичне та літературне підґрунтя майбутньої картини.
До роботи над візуальним образом фільму долучився Василь Кричевський — художник-модерніст, академік, один із засновників Української академії мистецтв. Його участь була важливою для формування художнього середовища стрічки та відтворення атмосфери ХІХ століття.
Зірковий склад: Амвросій Бучма та синтез великого театру з кінематографом
Над «Тарасом Шевченком» працювала команда, у якій поєдналися досвід дореволюційного кінематографа, український модернізм та нове покоління митців ВУФКУ. Сценарій першого українського байопіку написали Михайло Панченко та Дмитро Бузько, а за операторську роботу відповідав Борис Завелєв, який ще з дореволюційних часів співпрацював з режисером Петром Чардиніним.
Монтаж фільму доручили Михайлу Семенку — одному з найпомітніших українських поетів-футуристів. Його участь показувала, наскільки різноманітним було мистецьке середовище, залучене до створення картини.
Центральний образ Тараса Шевченка в дорослому віці втілив Амвросій Бучма, провідний актор театру «Березіль» Леся Курбаса. Поруч з ним у фільмі працювали актори різних поколінь. Василько Людвинський зіграв Шевченка в дитинстві, Микола Панов — його батька, а Мусій Джура — діда. Образ поміщика Енгельгардта створив Матвій Ляров.
У фільмі також з’явилися історичні постаті, пов’язані з життям Шевченка та його епохою. Іван Худолєєв зіграв імператора Миколу I, Віктор Добровольський — імператора Олександра II. Іван Замичковський постав в образі актора Михайла Щепкіна, а Борис Лісовий — поета Василя Жуковського. У другорядних ролях знялися Аркадій Мальський, Володимир Лісовський та інші актори.
До роботи над картиною долучилися й відомі представники української сцени та кіно, зокрема Н. Ужвій, Ю. Шумський, І. Капралов, А. Осташевський і К. Келейніков.
У результаті «Тарас Шевченко» зібрав навколо однієї постановки помітних представників українського театру, літератури, образотворчого мистецтва та кінематографа — ще одна ознака масштабу проєкту, який ВУФКУ задумувало як особливу подію українського кіно.
Масштаб зйомок та історична достовірність
Фільм «Тарас Шевченко» складався з низки новел, які послідовно відтворювали різні періоди життя Кобзаря — від юності та перших творчих кроків до років солдатської служби й поетичної діяльності. Для творців картини було важливо не просто розповісти біографію Шевченка, а занурити глядача в атмосферу його епохи.
Особливу увагу приділяли матеріальному середовищу. Костюми, меблі, транспорт, побутові речі та інший реквізит намагалися відтворити за тогочасними зразками. У часописі «Кіно» № 8 за 1926 рік підготовку матеріальної бази описували так:
«Починаючи від розірваних чобіт, широких штанів і чумацького возу, і кінчаючи витонченим сурдутом, фраком і ландо того часу – все це треба було пошити й виготовити з матерій за малюнками того часу».
Масштаб постановки вимагав знімання у різних регіонах. Частину матеріалу створювали на Кавказі, окремі епізоди знімали в Ленінграді, Москві та Нижньому Новгороді, використовували натурні майданчики Київщини, а частину сцен створювали у спеціально обладнаних павільйонах Одеської кінофабрики.
Така географія була пов’язана з прагненням відтворити різні місця, де розгорталися події біографії Шевченка. У результаті виробництво «Тараса Шевченка» вийшло далеко за межі звичайної павільйонної постановки, перетворившись на масштабний кінопроєкт з великою кількістю натурних зйомок, складним реквізитом і продуманим візуальним стилем.
Глядацький ажіотаж, міжнародне визнання та збереження шедевру
Прем’єра двосерійного німого фільму «Тарас Шевченко» відбулася в Києві 18 жовтня 1926 року. Для українського кінематографа це була подія великого масштабу: картина, над якою працювала ціла команда режисерів, художників, операторів, наукових консультантів та акторів, нарешті вийшла до глядача. У Москві фільм показали 31 січня 1928 року.
Покази супроводжувалися значним інтересом публіки. Біля кінотеатрів утворювалися довгі черги, а охочим потрапити на сеанси доводилося годинами чекати біля кас.
Високо оцінювали картину й дослідники українського кіно. Американський історик українського кінематографа Борис Берест писав:
«Тарас Шевченко» був справжнім шедевром серед інших українських фільмів. Технічне виконання і акторська гра вражали своєю завершеністю і простотою мистецького рішення».
Особливого значення стрічка набула для українців за межами радянської України. У містах Західної України, зокрема у Станіславі — сучасному Івано-Франківську, — покази перетворювалися на масштабні культурні події. Кінотеатри прикрашали портретами Тараса Шевченка та гірляндами, а німі сеанси супроводжувалися музикою. Місцеві капели виконували пісні на слова поета, створюючи навколо кінопоказів атмосферу своєрідного національного вшанування.
Згодом фільм вийшов і на міжнародну сцену. Його демонстрували в європейських країнах, зокрема в Парижі, а також у США, де картина привернула особливу увагу української діаспори.
У такий спосіб історія Шевченка, створена на Одеській кінофабриці, вийшла далеко за межі одного міста чи навіть України. Німий фільм став одним з помітних прикладів того, як український кінематограф 1920-х років намагався говорити про власну історію мовою великого кіно.
Дитяча версія «Маленький Тарас» та реставрація стрічки Центром Довженка
Історія фільму не завершилася після його прем’єрних показів. Паралельно з основною двосерійною версією режисер Петро Чардинін разом з дружиною Маргаритою Барською-Чардиніною підготував скорочений варіант картини для дитячої аудиторії — «Тарасове життя», який також згадують під назвою «Маленький Тарас». Такий формат дозволяв познайомити з історією поета й молодших глядачів.
Особливе значення для збереження картини мала її подальша реставрація. Унікальну україномовну версію стрічки відновив Національний центр Олександра Довженка. У березні 2014 року відреставрований фільм увійшов до DVD-збірки «Шевченко 200», завдяки чому одна з важливих сторінок українського німого кіно знову стала доступною сучасному глядачеві.
Сьогодні «Тарас Шевченко» цікавий не лише як біографічна розповідь про Кобзаря. Фільм дає можливість побачити, яким був український кінематограф 1920-х років, як його творці працювали з історичним матеріалом, декораціями, світлом, акторською грою та монтажем.
«Тарас Шевченко» залишився свідченням того періоду, коли українське кіно активно шукало власну мову — між історичною реконструкцією, театральною традицією та кінематографічним авангардом. Саме в цьому поєднанні й полягає його історична цінність.