29 Листопада 2022

“Харчовик”: легендарна футбольна команда Одеси

Related

Історія епідемій чуми в Одесі: як місцеві жителі побороли хворобу

Одесі не раз доводилося переживати різні епідемії, що не...

Гастрономія Одеси: що їдять і до яких закладів ходять одесити

Кожна країна має свої особливості в приготуванні страв та...

Історія фаст-фуду в Одесі або що одесити їли “на ходу”

Всі ми любимо грішити шкідливою, але такою смачною їжею....

Одеська фотографія: історичний аспект

Одесити завжди неймовірно вражали своєю винахідливістю. Тому не дивно,...

Топ затишних ресторанів та кав’ярень Одеси

Одеса є неймовірно гостинним та доброзичливим містом. Вона здатна...

Share

Одеський футбол зароджувався в районі, який був окреслений вулицями Пирогівською, Канатною, Семінарською та Малофонтанською дорогою. На пустирях, у дворах хлопчаки влаштовували стихійні майданчики, де з ранку до вечора ганяли м’яча.

Саме там з часом з’явився стадіон “Харчовик”, який через роки перебудували на вже сучасний стадіон, підпорядкований Одеському військовому округу. Більше на iodessit.com.

Команда дитячої мрії

У 1920-30-х роках одеські хлопчаки бігали на “Харчовик”, щоб помилуватися тренуваннями гравців і, можливо, почерпнути щось для себе. А коли розпочиналася двостороння тренувальна гра, коли весь склад ділився на дві команди, кожен намагався зайняти місце за воротами, щоб подавати м’ячі. Бувало, що для гри в таких матчах запрошували когось із хлопчаків. Щастя було великим!

У свою чергу, до хлопчиків придивлялися тренери команди і, треба сказати, відбирали найкращих: спочатку до своєї команди-”інкубатора”, а потім і до першого складу. Цей шлях пройшов Георгій Бедрицький, який у 1932 році був введений у третій склад “Харчовика”, а через рік – у перший. Жора зміг міцно закріпитися у головному складі, хоча конкуренція була дуже високою, адже там грали не лише сильні футболісти. У лавах “харчовиків” виступали гравці збірної міста, яка виступала на всесоюзному рівні: воротар Трусевич, польові гравці Фомін, Бронз, Галинський, Литвачук.

Трохи згодом у команду прийшов молодший брат Георгія Костянтин. Йому довірили місце у воротах.

У складі “Харчовика” обидва брати побували “на гастролях” у різних містах країни. Вони побували у містах чорноморського узбережжя. Закінчення турне пройшло у містах Середньої Азії. Там, за спогадами очевидців, перебуваючи в Алма-Аті, молода команда одеситів, вік яких коливався від 18 до 20 років, завдала нищівних поразок місцевим “Динамо”, “Спартак”, “Локомотиву” і навіть збірній міста.

Після такого розгрому в Республіканській раді товариства “Динамо” було вжито серйозних зусиль, щоб укомплектувати колектив сильними гравцями. Отут і стали в нагоді багато гравців “Харчовика”, у тому числі брати Бедрицькі. Тут їх призвали до армії, але з огляду на інтерес, який виявляли до них у “Динамо”, вони стали членами цієї команди.

З того часу доля братів стала пов’язаною з клубами Середньої Азії.

Олег Макаров та Борис Литвак – двоє друзів-“харчовиків”

1929 року в передгір’ях Алтайських гір народився Олег Макаров, один із тих футболістів, які змогли перервати московську гегемонію на Олімпі вітчизняного футболу. У 1954 році він у складі київського “Динамо” завоював футбольний Кубок країни. До речі, в одній четвертій фіналі кияни здолали московський армійський колектив ЦДСА (3-1), а у фіналі перемогли єреванський “Спартак”, хоч і в запеклій боротьбі.

У 1961 році на команду, ворота якої захищав той самий Макаров, чекав наступний тріумф – чемпіонські медалі. У тому зірковому турнірі він провів 29 матчів (із тридцяти зіграних клубом), у яких пропустив 26 м’ячів.

Не маючи високого зросту, Макаров умів вигравати верхову боротьбу, надійно працював на лінії воріт. Його зелений светр і сіра кепка надовго запам’яталися сотням вболівальників. Коли на передматчевій розминці головою убір був відсутній, уболівальники скандували: “Олег, одягни кепку!”

А початок перемог було покладено в Одесі. Після перемоги над фашистами батька 16-річного Олега, який служив у армії, перевели до нашого міста. Хлопець, який до війни встиг пограти на позиції воротаря за команду міста Куйбишева (сьогодні – Самара), одразу ж вирушив на пошуки нової команди. Будучи хлопцем, для котрого слово батьків було законом, свої пошуки він проводив таємно від мами. Вона була категорично проти захоплення сина, вважаючи, що важливим є лише навчання у школі.

Але любов до футболу, почуття відповідальності не лише перед собою, а й перед великим колективом під назвою “команда”, перемогли. Настав той день, коли мама здалася на ласку спорту-переможцю. З того моменту Олегу не треба було ховати форму у друзів, а потім забирати її перед тренуванням.

Там, в одеському “Харчовику”, Олег потоваришував із гравцем команди, одеситом з народження, Борисом Літваком, який через роки став для Одеси своєрідним ангелом-охоронцем.

Щойно закінчилася війна, а одеський футбол набирав нові сили. Команди закликали до своїх лав нових гравців. На стадіоні “Харчовик” можна було тоді спостерігати за вмілими діями молодого хлопця років 15-16-ти. То був Борис Літвак, гравець юнацької збірної України того часу. Тренування та гру за команди він поєднував з працею на заводі “Кінап”: адже тоді гроші футболістам не платили.

Можливо, Борис Давидович був би класним одеським футболістом, але настав час служити у Збройних силах. Його призвали до військової частини, яка дислокувалася в Білорусії. Там, дізнавшись, що у цивільному житті солдат грав у футбол, його одразу забрали до місцевого армійського клубу.

Подальше життя Б. Літвака вже не було пов’язане з футболом, хоча зі спортом він не розлучався до останніх днів життя.

.,.,.,.