У 1941 році у дні оборони Одеси на базі клініки стоматологічного інституту було сформовано прифронтовий шпиталь 52/4. Головним завданням цієї військово-польової медустанови було надання термінової кваліфікованої допомоги пораненим бійцям, яких привозили прямо з передової. Головним та єдиним хірургом госпіталю була Ніна Григорівна Васильєва. Більше на iodessit.com.
Як лікар Васильєва стала провідним хірургом оборони Одеси
У важкі дні оборони міста Ніна Григорівна організовувала роботу шпиталю, його молодшого та середнього медичного персоналу. У разі практично повної ізоляції міста весь колектив, яким керувала Васильєва, надавав посильну допомогу пораненим. Це були первинна допомога, їхнє забезпечення кваліфікованим лікуванням. У шпиталі практикували накладання швів, забезпечували постраждалих умовами для нормального дихання та харчування у період евакуації. Заходи, які проводила Н. Г. Васильєва та її героїчна команда, дозволили не тільки врятувати десятки життів поранених, а й повернути в дію тут же, в Одесі, безліч солдатів, матросів і командирів.
Весь медичний персонал працював, не помічаючи, як день змінюється вночі, забуваючи про те, що у багатьох із них були сім’ї, діти, а у когось – літні батьки. Не стала винятком у цьому сенсі й Ніна Григорівна, хоч у неї на руках було дві маленькі дочки.
Нерідко медики здавали для своїх підопічних кров. У дні, коли фашисти били прямим наведенням по Одеській затоці, в стоматологічному інституті, що стояв неподалік, відбулися деякі зміни. За допомогою моряків-піхотинців у підвальне приміщення було перенесено операційний блок. Ті ж моряки надавали допомогу у доставлення до шпиталю продовольства, медичних матеріалів.
Готуючи поранених до евакуації, медики переправляли їх за допомогою моряків до Аркадії для передачі медсанслужбі Приморської Армії. У той період у районі Аркадії та Великого Фонтану були обладнані причали, куди могли заходити кораблі. Ніна Григорівна постійно перевіряла стан поранених, які перебувають в Аркадії, надаючи моральну підтримку та надаючи необхідні консультації. Робота велася оперативно, без зриву графіків операцій та лікування хворих.
Дочка Світлана – маленька учасниця війни з фашизмом
За спогадами Світлани Федорівни, дочки Наталії Григорівни, за головним хірургом щоранку заїжджала вантажівка, якою вона вирушала на службу. А ввечері на тій же машині вона поверталася додому до своїх маленьких доньок. Одного ранку 10-річна Світлана забралася під парусиновий тент вантажівки й поїхала разом із мамою. Доїхавши до поліклініки, вона тихенько спустилася колесом і пробігла до поліклініки. Виявили її лише там. Опинившись у шпиталі Світлана побачила, з якою напругою працює її мати, бачила, як багато жінок, які добровільно прийшли на допомогу професіоналам, обробляли рани, прали бинти. Дівчинку теж приєднали до роботи.
Їй дали брудні бинти, які вона мала випрати. З поставленим завданням юна санітарка впоралася чітко. За один день дівчинка навчилася годувати хворих за допомогою шланга, робити уколи.
Місто довелося залишити
У вересні 1941 року хірурги міста, в тому числі і Н. Г. Васильєва, отримали подяку від командування Приморської Армії, а Ніні Григорівні було вручено іменний годинник від генерал-лейтенанта Г. П. Софронова.
Якось у ході наради Н. Г. Васильєва дізналася про те, що Одесу вирішено залишити. Засідання було перервано бомбуванням, що почалося. Усі присутні вирушили до бомбосховища, і низка завдань залишилася невирішеною, що призвело до нестандартної ситуації.
Коли наші війська залишали місто, в районі Аркадії було «забуто» кілька десятків поранених військовослужбовців, яких не встигли евакуювати. Скориставшись цілодобово безвладдя у місті, Ніна Григорівна та її вірні колеги встигли сховати поранених. Їх переодягли та розподілили по будинках та квартирах одеситам, які добровільно погодилися надати таку допомогу, хоча це було вже небезпечно. Бійців, яким була потрібна допомога в умовах стаціонару, перевели до лікарень міста під виглядом мирних жителів.
Окупація: робота на межі “провалу”
За кілька днів, уже в умовах окупації, працівники поліклініки щелепно-лицьової хірургії вирішили піти на безпрецедентний крок. Вони вирішили відкрити стоматологічну амбулаторію для надання допомоги населенню міста. За 907 днів окупації вони врятували життя багатьом одеситам, зокрема партизанам, яких катували фашисти.
При цьому працівники клініки досить швидко зрозуміли, як можна рятувати наших людей. Маючи достатній запас спирту, що залишився ще з періоду оборони міста, медперсонал знайшов хороший спосіб його застосування. Отримуючи потерпілих у гестапо та сигуранці одеситів, медики пропонували румунам випити «потроху», а напоївши окупантів до несвідомого стану, провівши необхідні заходи щодо хворих, лікарі випускали їх через дах, а по ній – у сусідню будівлю кінотеатру, і на волю. Коли ж румуни приходили до тями й вимагали назад пацієнтів, то медики розводили руками, мовляв, про що йдеться. Залишившись без заарештованих, не маючи доказів, що ті були з ними, румуни йшли геть.
Займаючись своєю професійною діяльністю, Ніна Григорівна неодноразово допомагала партизанам. Особливо яскравим був такий епізод.
Якось уночі у квартиру Васильєвих хтось постукав. Світлана, дочка хірурга, встигла помітити у дверях двох чоловіків, які попросили Ніну Григорівну пройти з ними. Дівчинка дуже злякалася, але мати спробувала заспокоїти її, сказавши, мовляв, це одеські злодії, які щось не поділили, через що справа закінчилася бійкою із завданням тілесних ушкоджень.
Насправді ж нічні відвідувачі супроводжували Ніну Григорівну у катакомби в районі Картамишівської вулиці. Там на неї чекав поранений партизан-чех, на ім’я Януш (Юліус). Він мав поранення в щелепу. Прямо у катакомбах хірург Васильєва провела операцію.
Коли навесні 1944 року Червона Армія наближалася до Одеси, і в боях за місто та область гинули наші та ворожі солдати, було багато поранених, яких збирали румунські санітари. При цьому, на щастя, вони підбирали наших солдатів і командирів, про що, завдяки партизанам, стало відомо в стоматологічній клініці. Одразу ж Ніна Григорівна організувала бригаду допомоги нашим бійцям. Радянські медсестри витягували наших бійців і, домовившись із румунами, обмінювали одного радянського солдата на надання першої допомоги п’ятьом румунам. Наших солдатів перевдягали й відправляли по будинках одеситів, як це було в жовтні 1941-го – досвід був.
На охороні здоров’я у звільненому місті
Час минав, і вже у звільненому місті почало налагоджуватись мирне життя. Поступово йшов страх. Але… якось уранці пролунав новий стукіт у двері. На порозі стояв чоловік у формі майора медичної служби. Говорячи про причину свого візиту, гість попросив Ніну Григорівну проїхати з ним до людини, яка терміново потребує медичної допомоги. Офіцер пояснив вибір лікаря тим, що про диво-хірурга Васильєвої вже, можна сказати, складали легенди.
Майор запросив Ніну Григорівну у «Віліс», що стояв біля воріт. Молодша дочка пішла з нею, а Світлану, старшу, забрали з собою солдати. Мама Світлани повернулася тільки опівночі, лише через багато років зізнавшись, що їздила на Сухий лиман для надання допомоги генералу І. О. Плієву, який командував тоді кінно-механізованою групою, що звільняла Одесу.
Коли Одеса вже була звільнена, працівники клініки розконсервували підвал, у якому до жовтня 1941 року було обладнано операційну, і відразу ж почали надавати допомогу пораненим, тепер уже тим, які звільнили місто. На базі клініки було створено евакуаційний військовий госпіталь № 270, у якому до кінця війни надавалася допомога воїнам з щелепно-лицевими пораненнями, а також проводилися відновлювальні пластичні операції людям, які захищали місто в 1941 році.
Із закінченням війни госпіталь №270 було розформовано, але щелепно-лицьова клініка продовжила свою роботу.
Як виявилося, це була дивовижна людина, яка врятувала чимало життів і в мирний час, і в роки війни. Однак, саме її діяльність у роки Великої Вітчизняної війни, яку вона вела, ризикуючи найчастіше власним життям, була справжнім подвигом, який справді вражає.
