Олексій Маркевич — видатний одеський історик, професор та дослідник минулого Півдня України, чия наукова діяльність відбувалася в умовах жорстких імперських обмежень. У 1895 році його ім’я опинилося в центрі гучної історії, пов’язаної із затриманням жандармерією та перевезенням забороненої української літератури зі Львова. Цей епізод став драматичною сторінкою його біографії та позначився на академічній кар’єрі вченого. Попри політичний тиск, Маркевич залишив значну наукову спадщину, важливу для вивчення історії Одеси, української культури й регіонального минулого. У цій статті на iodessit.com розповідаємо про його життєвий шлях, обставини переслідування, втрату професорської кафедри та внесок у розвиток українознавства на Півдні України.
Від провінційної Полтавщини до професорської кафедри університету
Олексій Іванович Маркевич народився 1847 року в селі Смош на тодішній Полтавщині, нині — територія Чернігівської області. Освіту здобував у різних навчальних закладах, зокрема в Ніжинському юридичному ліцеї князя Безбородька, а згодом навчався на історико-філологічному факультеті Новоросійського університету в Одесі, який закінчив у 1869 році.
Педагогічну кар’єру він розпочав у 1870-х роках. Викладав історію та російську словесність у Таганрозькій гімназії, Одеському комерційному училищі, Одеському інституті шляхетних дівчат і Маріїнській жіночій гімназії. У 1880 році Маркевич розпочав роботу в Новоросійському університеті як приват-доцент. Там він поєднував викладання з науковими дослідженнями, працював над питаннями історіографії та розвивав власні підходи до вивчення минулого.
У 1889 році Маркевич став екстраординарним професором, а в 1893-му — ординарним професором кафедри російської історії Новоросійського університету. Водночас під впливом історика Володимира Антоновича він приділяв увагу історії України та південного регіону. Маркевич підготував і читав університетські курси з цих тем, фактично започатковуючи систематичне викладання історії України в Одесі.
Його діяльність мала значення не лише для університетської освіти. Маркевич брав участь у роботі наукових товариств, досліджував історичні джерела й долучався до громадського життя міста. Поєднання академічної праці та інтересу до історії рідного краю визначило його місце в інтелектуальному середовищі Одеси кінця XIX століття.
Зародження українознавства в Одесі
Викладання історії України в університеті було важливим кроком для розвитку місцевої історичної науки. Маркевич читав курси, присвячені історії українських земель і південного краю, досліджував історичні джерела та прагнув залучати до наукового обігу матеріали, що допомагали краще зрозуміти минуле регіону.
Коло його інтересів було широким: історія Слобожанщини, Запорозької Січі, джерела козацької доби, народна творчість і культурно-побутові традиції українців. У своїх працях він намагався відтворити не лише події та діяльність історичних постатей, а й особливості життя суспільства. Наукова спадщина Маркевича налічує десятки досліджень і свідчить про його прагнення поєднувати роботу з письмовими джерелами з увагою до народної культури.
Однак наукова діяльність історика розгорталася в умовах Російської імперії, де український культурний рух викликав підозру з боку влади. Поширення української літератури, розвиток національної освіти й дослідження української історії могли розглядатися чиновниками як прояв політичної неблагонадійності.
Маркевич потрапив у поле зору жандармського відомства ще 1883 року через критичні оцінки царювання Олександра I. Згодом, у 1884 році, він опинився під поліцейським наглядом. Ці обставини свідчать, що його академічна робота існувала в політичному середовищі, де навіть наукові погляди могли стати приводом для підозр.
Історія Маркевича показує суперечність доби: університет був простором розвитку історичної науки, але водночас його викладачі мусили зважати на ідеологічні обмеження імперської системи. Попри це, Маркевич продовжував досліджувати минуле України й розвивати українознавчий напрям в Одесі. Його діяльність стала частиною ширшого процесу, завдяки якому українська історія поступово утверджувалася як самостійна тема академічного дослідження.
Фатальна поїздка до Львова 1895 року: зустріч із Михайлом Грушевським та купівля заборонених книг
Влітку 1895 року в житті одеського історика Олексія Маркевича сталася подія, що згодом обернулася серйозними неприємностями. Повертаючись з відпочинку в Марієнбаді разом з дружиною Любов’ю Семенівною, він зупинився у Львові. Там вчений зустрівся зі своїм приятелем — молодим професором Львівського університету Михайлом Грушевським.
Під час перебування в місті Маркевич придбав чимало нових українських книжок, потрібних для наукової роботи. Однак саме ця купівля, як і розмова в книгарні, привернула увагу російської влади. За спогадами Євгена Чикаленка, під час спілкування з директором книгарні професор критично відгукнувся про політику російського уряду, який забороняв українську літературу та підтримував москвофільські течії в Галичині.
Розмова, за цими свідченнями, дійшла до російського консула. Так звичайна, на перший погляд зупинка у Львові перетворилася на поворотний момент у житті Маркевича. Придбані книжки та висловлені погляди стали частиною історії, яка показала, наскільки небезпечною для науковця в Російській імперії могла виявитися відкрито висловлена прихильність до української культури.
Волочиський обшук та вилучення «злочинної» літератури
9 серпня 1895 року на прикордонній станції Волочиськ затримали професора Олексія Маркевича та його дружину. Подружжя взяли під варту за розпорядженням Одеського жандармського управління. У звіті начальника управління, полковника Пірамідова, зазначалося, що вони намагалися таємно провезти літературу «злочинного політичного характеру».
Михайло Грушевський, згадуючи цей випадок, писав, що Маркевич «поховав деякі, більш небезпечні книжки до свого убрання». Саме ця обставина могла привернути особливу увагу під час прикордонного обшуку й призвести до халепи, про яку згадував історик.
Під час затримання подружжя та подальшого обшуку їхньої квартири вилучили видання українських авторів, літературні альманахи й періодику. Серед них були праці суспільно-політичного, історичного, літературного та освітнього спрямування.
| Автор / джерело | Назви вилучених видань | Характер літератури |
| Михайло Драгоманов | «Листи на Наддніпрянську Україну», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Віра і громадські справи», «Австро-руські спомини» | Публіцистика та суспільно-політичні праці |
| Пантелеймон Куліш | «Хуторська поезія», «Староруські думки й співи» | Українська поезія та історико-культурні праці |
| Іван Нечуй-Левицький | «Просвіти» | Україномовна освітня та культурна література |
| Класика та періодика | «Русалка Дністрова», часописи «Громада», «Колокол», «Свобода», твори Тараса Шевченка | Літературні альманахи, періодика та класичні твори |
Цей перелік ілюструє, наскільки широким було коло видань, що могли викликати підозру в імперської влади. Під увагу потрапляли не лише політичні тексти, а й література, яка розвивала українську мову, культуру та історичну пам’ять.
16 серпня 1895 року прокурор Одеської судової палати офіційно відкрив кримінальну справу проти історика Олексія Маркевича. Йому загрожували три місяці арешту з подальшим поліцейським наглядом. Отже, придбання книжок для наукової роботи переросло в кримінальне переслідування, яке могло мати серйозні наслідки для академічної кар’єри Маркевича.
Від тюремного покарання історика допомогло вберегти втручання впливових родичів. Серед тих, хто міг посприяти розв’язанню справи, називають його брата Володимира Маркевича, таємного радника Міністерства юстиції, та сенатора Андрія Марковича.
28 лютого 1896 року департамент поліції розпорядився припинити справу. Однак це не означало повного усунення перешкод для наукової діяльності історика: натомість було встановлено додаткову цензуру щодо наукової літератури, яку надсилали йому з-за кордону.
Звільнення з університету, народні лекції та робота в Одеській міській думі
Закриття кримінальної справи не врятувало Олексія Маркевича від подальших переслідувань. 24 грудня 1896 року міністр народної освіти Іван Делянов розпорядився звільнити історика з Новоросійського університету. Формальною підставою назвали стан здоров’я, однак це рішення пов’язують з політичною підозрілістю вченого та обмеженнями його викладацької діяльності.
Втрата університетської кафедри не змусила Маркевича відмовитися від просвітництва. Він читав лекції в Одеській народній аудиторії, де його слухачами були не лише представники академічного середовища, а й широка міська публіка. Також історик виступав з лекціями в Кишиневі та Сімферополі.
У 1901 році Маркевича обрали гласним Одеської міської думи. Ця роль дала йому можливість долучитися до розв’язання питань міського життя та представляти інтереси одеситів.
Олексій Маркевич помер 5 червня 1903 року. Він залишив по собі значну наукову спадщину та приклад вченого, який продовжував дослідницьку й просвітницьку роботу навіть після втрати університетської посади.
Історія Маркевича відображає складні умови, у яких розвивалася українська гуманітарна наука наприкінці XIX століття. Переслідування через українські книжки, кримінальна справа та звільнення з університету обмежували його можливості працювати в академічному середовищі. Проте він не полишив наукової та просвітницької діяльності й продовжив поширювати історичні знання серед широкої аудиторії. Його діяльність стала частиною інтелектуальної історії Одеси та розвитку українознавчих досліджень на півдні України. Досвід Маркевича нагадує, що історія української науки складалася не лише з академічних здобутків, а й із боротьби за можливість досліджувати, викладати та вільно поширювати знання.